Заповіді родинного виховання

Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. Духовний вплив батьківського дому на формування особистості дитини здійснюється завдяки щирій материнській ласці, небагатослівній любові батька, домашньому теплу, затишку, захисту, сімейній злагоді

Особливу роль у родинному вихованні відіграє загальний психологічний мікроклімат, настрій, уклад, спрямованість (дотримання родинного виховання). Ось вони, складові на підставі власного досвіду, досвіду батьків нашої школи.

Приймайте дитину такою, якою вона є. Природа створює дитину досить складно, перемішуючи у спадкових генах якості не тільки прямих батьків, а й сотні її предків. Через це в одній сім'ї народжуються різні за здоров'ям, розумом, красою діти. І тільки діяльна батьківська любов допоможе одним розвинути свою красу, розум, здоров'я, а іншим - а в сім'ї українців повинно бути багато дітей - скоректувати свої природні недоліки та перетворити їх на гідність.

Не приймайте рішення поодинці. Приймати рішення треба при спільній домовленості обох батьків. Коли діти пішли у школу, треба і їх включати в обговорення сімейних справ: спочатку на правах дорадчого голосу, а далі й вирішального.

Власна поведінка батьків - головний фактор у вихованні дітей. Особистий приклад батьків - найкращий спосіб пояснення. Дуже важко заборонити хлопчику курити, коли батько сам курить. Найкраще виховання дітей - це самовиховання батьків.

Не бійтеся з ласкою ставитись до дитини. Потреба у спілкуванні тісно пов'язана з потребою в ласці. Якщо дитина не відчуває належної ласки, вона нервує, грубить, не знаходить собі місця. Ласка сприяє контакту та продуктивному спілкуванню. Дитина очікує добрих слів від батьків, радісних поглядів. Будьте щедрі на ласку.

Не допускайте надмірності в подарунках дітям. Це привчає їх до утриманських настроїв і стосовно суспільства. А суспільство не робить подарунків - їх треба заробити. Небажання навчатись приходить до тих, хто в дитинстві одержав максимум споживчого щастя.

Ніколи не карайте із примхи. Безперервно втручатись у життя дитини небезпечно, бо це призведе до того, що вона не відрізнятиме дріб'язкового від серйозного. Дитина сама мусить відчути гіркоту помилки та чуття провини за вчинок при довірливій розмові з батьками.

Не можна тривалий час залишати дитину у стані образи. Запам'ятайте золоте правило: за конфліктом повинна йти радість.

Не бійтесь конфліктувати з дітьми. Не може бути виховання без конфліктів. Конфлікт - це співставлення поглядів, смаків, бажань, уявлень. Конфлікт - це завжди перегляд чогось, необхідність оновлення, у спілкуванні народжується істина.

Тримайте двері вашого дому відкритими. У першу чергу для друзів дитини. Допоможіть дитині самій вибрати собі друзів, і вона не буде нічого приховувати від батьків.

Діти спроможні радіти й одержувати задоволення від виконаної ними роботи. Використайте цю здібність, підготуйте їм радість, а краще, коли доручення по дому будуть постійними, з деякою корекцією.

Дотримуйтесь основного закону сім'ї: усі турбуються про кожного члена сім'ї й кожний турбується про всю сім'ю. Дитина повинна бути членом сім'ї, а не її центром, бо виросте егоїст із завищеною самооцінкою, котрий не турбуватиметься про своїх батьків.

Звісно, цих заповідей набагато більше, і їх кількість залежить від педагогічної культури сім'ї.

Існує три типи сімей:

* ОПС (оптимально педагогізована сім'я), коли батьки завжди приходять до школи, стежать за духовним зростанням дитини, читають педагогічну пресу;

* ППС (проблемно педагогізована сім'я) - ці батьки рідко звертаються до школи, послуг класних керівників, своє виховання дітей базують на етнопедагогіці (користуються тими методами, якими користувались їхні батьки). Вони нічого не читають;

* ПЗС (педагогічно запущена сім'я) - вихованням дітей узагалі не займаються, школу не відвідують, нічого не читають і діють за принципом «Я віддала вам дитину у школу, ось ви й виховуйте».

Рівень вихованості дитини залежить від родинного виховання. Нехай воно принесе вам завтрашню радість і щастя.

Роль сім'ї в соціалізації дитини

Сім'я є першою сполучною ланкою між людиною і суспільством, яка передає від покоління до покоління генетичний код, певні соціальні цінності, що на суб'єктивному рівні є ціннісними орі­єнтаціями членів сім'ї.

Безперервність і тривалість контакту людей різної статі, віку, з різним обсягом життєвого досвіду спричинюються до інтеріоризації дітьми зразків поведінки насамперед батьків і тільки потім — людей поза сім'єю.

Переважно емоційний характер зв'язків між членами сім'ї, що базуються на любові і симпатії, створює сприятливу основу для спра­цьовування таких неусвідомлюваних дитиною соціально-психологіч­них механізмів впливу, як наслідування, навіювання, психічне "заражен­ня". При цьому забарвленість емоційних контактів впливає на форму­вання почуття задоволення (незадоволення) собою і оточенням.

Таким чином, сім'я, особливості взаємодії батьків і дитини багато в чому забезпечують (чи не забезпечують) успіхи дитини на подальших етапах її соціалізації.

 Значення авторитету батьків у соціалізації дитини.

Авторитет батьків залежить від частоти і якості контактів з дити­ною; інформованості про справи дитини; ступеня розуміння і рівня вирішення питань, що турбують дитину; активності в самовдоскона­ленні і вдосконаленні оточення.

Іноді поведінка батьків призводить до формування помил­кового авторитету. Наведемо основні його види.

•    Авторитет пригноблення. При цьому діти виростають або за­турканими, безпорадними, або самодурами, відплачуючи за при­ гноблене дитинство.

•    Авторитет чванства, коли батьки постійно вихваляються свої­
ми заслугами, є зарозумілими у ставленні до інших людей. При цьому діти часто виростають хвалькуватими, не вміють критич­но ставитись до власної поведінки.

•    Авторитет підкупу, коли слухняність дитини "купується" пода­рунками, обіцянками. При цьому може вирости людина, привче­на викручуватись, достосовуватись, яка прагне одержати як най­ більше вигод тощо.

Справжній авторитет грунтується на любові, повазі до особистості дитини в поєднанні з високою вимогливістю до неї.

Дитина, яка позбавлена любові, має менше можливостей для досяг­нення високої самоповаги, створення стійкого, позитивного Я-образу, побудови теплих стосунків з іншими людьми. Вивчення особистості людей, які страждають на невротичні розлади, відчувають труднощі у спілкуванні та професійній діяльності, свідчить про те, що всі ці яви­ща набагато частіше виявляються в людей, яким у дитинстві бракува­ло батьківської уваги і тепла.

Недоброзичливість або неуважність, мало того, жорстоке повод­ження батьків із дітьми викликає в останніх неусвідомлювану воро­жість, що спрямовується зовні (наприклад, трансформується в агре­сивні дії не тільки проти батьків, а й проти сторонніх людей) або все­редину і виявляється в почутті провини, тривоги, низькій самоповазі тощо.

 Особливості стилів сімейного виховання

Сукупність установок батьків, їх емоційного ставлення до дитини, сприйняття дитини батьками і відповідних способів поводження з нею утворюють стиль сімейного виховання.

Оптимальним для практики сімейного виховання вважається де­мократичний стиль, що характеризується високим рівнем вербаль­ного спілкування між дітьми і батьками; включеністю дітей в обговорення сімейних проблем; урахуванням їхньої думки; готовністю бать­ків у разі потреби прийти на допомогу дітям, одночасно з вірою в їх успішну самостійну діяльність, адекватним батьківським контролем. Відхилення від демократичного стилю в бік авторитаризму, лібераль­ної вседозволеності чи надмірної центрації на дитині спричинює відповідні деформації її особистості.

 Сти­лі виховання :

•    гіпопротекція (недостатність опіки і контролю за поведінкою дитини, брак чи відсутність уваги, тепла, турботи про фізичний і духовний розвиток дитини, невключеність у її життя);

•    домінуюча гіперпротекція (поєднання загостреної уваги до дитини з великою кількістю обмежень і заборон, що призво­дить до формування нерішучості, несамостійності дитини чи до яскраво вираженої реакції емансипації);

•    підвищена моральна відповідальність (покладання відпові­дальності на дитину за життя і благополуччя близьких, що не відповідає віку й реальним можливостям дитини; очікування від дитини великих досягнень у житті на тлі ігнорування її потреб та інтересів).

Найбільшою мірою шкодять дитині непослідовний, змішаний стиль виховання, неузгодженість і суперечливість установок батьків на процес виховання, оскільки постійна непередбачуваність реакцій батьків позбавляє дитину відчуття стабільності оточуючого світу, породжую­чи в неї підвищену тривожність.

Вплив неадекватного батьківського ставлення до дитини на відхилення в її психічному й особистісному розвитку.

 

Розрізняють такі причини неадекватного ставлення до дитини:

•    психолого-педагогічна некомпетентність батьків, некритично
засвоєні ригідні стереотипи виховання дитини, що призводить до стихійності виховання, неузгодженості установок і дій бать­ків тощо;

•    особистісні особливості батьків;

•    особливості взаємин подружжя чи інших членів сім'ї, що про­ектуються на дитину.

Негативно впливають на процес виховання дитини не тільки такі індивідуальні особливості батьків, як тривожність і афективність, а й домінантність, владність, бажання підкорити дітей і домогтися від них беззастережної слухняності (особливо це стосується ставлення ма­тері до сина); марнославство батьків, що призводить до підвищено­го рівня домагань щодо можливостей дитини.

У батьків із глибокими особистісними проблемами часто спрацьо­вує захисний механізм "проекції", коли вони неусвідомлено перено­сять власні небажані якості і проблеми на дитину. Такі батьки, не по­мічаючи в собі певних рис характеру і поведінки, що проектуються на дитину, їх прояв у дитині, прагнуть наполегливо викорінити ці риси у дитини. При цьому ставлення до дитини формується за типом "емо­ційне відторгнення" через невідповідність ідеальному образу батьків або за типом "гіперпротекція", маскуючи приховане відторгнення (такі батьки про свою дитину кажуть: "я її люблю, але вона погана, ледача, нерозумна тощо, робить щось тільки після покарання").

У неповній сім'ї мати може проектувати свої стосунки з колишнім чоловіком на сина, оцінюючи його негативно ("такий самий, як бать­ко") або ставлячись до сина-підлітка як такого, що "замінює" чоловіка (вимагаючи постійної уваги до себе, виявляючи нав'язливе бажання постійно бути в това­ристві сина, прагнучи обмежити його контакти з однолітками).

Дисгармонійні стосунки в сім'ї часто призводять до того, що ок­ремі її члени використовують дитину для вирішення власних проблем.

Дослідники, які вивчали психологію таких родин, виокремили три форми негараздів, що спостерігаються у цих родинах:

•    суперництво (прагнення двох або більшої кількості членів сім'ї забезпечити собі виключне становище, боротьба за яке набирає затяжного, хронічного характеру);

•    уявне співробітництво (зовнішня удавана відсутність усклад­нень у сімейних стосунках, що обертається на конфлікти в разі настання переломних для сім'ї подій — хвороби когось із чле­нів сім'ї, підвищення по службі одного з подружжя і пов'язане з цим збільшення робочого часу тощо);

•    ізоляція (психологічне відокремлення одного чи більшої кіль­кості сім'ї один від одного, з якими підтримуються лише фор­мальні стосунки, необхідні, скоріше, ділові контакти).

Причини неадекватного батьківського ставлення до дитини

Нездатність батьків виробити сприятливу для розвитку дитини ви­ховну позицію може призвести до глибоких порушень у стосунках з дітьми, до жорстокості стосовно них. Розрізняють такі види жорсто­кості до дітей:

•    фізичне насильство, що охоплює всі форми травм дітей, отри­мані через цілеспрямовані дії батьків, фізичне покарання;

•    сексуальне насильство як залучення функціонально незрілих дітей і підлітків до сексуальних дій чи до спостереження за ними без розуміння і згоди на це дитини;

•    емоційне чи психічне насильство, що може виявитись як у формі негативної уваги (погрози, постійна критика, лайка тощо), так і у формі цілковитої неуважності до дитини;

байдужість до дитини, нехтування її інтересами і потребами, не тільки духовними, а й матеріальними (одяг, їжа, медикамен­ти) та ін.

Виокремимо також фактори, що корелюють з жорстоким повод­женням з дітьми. По-перше, це характерно для сімей, де хоча б один з батьків хворий на алкоголізм чи перебуває у стані депресії. По-дру­ге, із дітьми можуть жорстоко поводитися в сім'ях, де вмер один з батьків або якщо дитина залишилася сиротою і перебуває під опікою рідних чи інших вихователів.

Крім того, до факторів, що можуть зумовити жорстокість стосовно дітей, належать фінансові труднощі в сім'ї, безробіття, а також пере­несене батьками в дитинстві жорстоке поводження з ними.

Як наслідок, у дитини формуються здебільшого негативні якості: агресія, жорстокість, переживання безцільності існування, бажання неусвідомленої помсти чи, навпаки, загострене прагнення пошуку психо­логічного захисту, опіки з боку інших людей.

Слід зазначити, що батьки переносять особистісні проблеми і про­блеми у стосунках з іншими членами сім'ї на дітей переважно підсвідомо, найчастіше з глибоким переконанням, що саме так дитині роблять добро. Проте в результаті неадекватне ставлення батьків призводить до деформації особистості дитини, утрудняє можливості її самореалізації, актуалізуючи тим самим необхідність подання сім'ї психологічної допомоги.

                                                                                                                                                                       

                                                                                                                                                                                            Практичний психолог